Твої літа весною розквітали
І пахли різнобарв‘ям ніжних трав…
Ми на ромашці щастя нагадали,
Коли у снах дитячих пригортав…
Твої роки улітку клекотали,
З казахськими барханами текли.
Там юними і молодими стали,
Коли вуста любов’ю обпекли…
А потім були і весна, і літо
Як стрімко закрутив життєвий вальс…
Усе буяло юним первоцвітом,
І невблаганно й швидко мчало нас…
Літа твої на осінь повернули…
Став ще гарнішим розчерк милих брів…
Та по життю ми іншим присягнули,
Коли тебе через роки зустрів…
Прекрасна й неповторна неба просинь
І ми у ній, мов втомлені птахи…
Так швидкоплинно промайнула осінь…
Повиростали наші дітлахи…
І знову все кружляє по спіралі…
Страждання… поцілунки навесні…
І ми з тобою юні та зухвалі
Щасливо сміємося уві сні…
Якими стали ніжними світанки,
Якою неповторною весна…
Спішать кудись поважні парижанки,
Десь ти сидиш за кавою сумна…
Париж щось заклопотано шепоче,
І гіпнотично кличе в нікуди…
А я згадав твої прекрасні очі,
Які заполонили назавжди…
Я пригадав твої уста медові,
Твій сум, яким мене ти обпекла…
У тобі так багато ще любові…
І ніжності, і ласки, і тепла…
Ти стала ще гарнішою з роками;
Красивою, як ранішній Париж…
Ти мчиш у срібну просинь з ластівками,
Через кордони в сни мої летиш…
Я зустріч нашу чимскоріш наближу
І привезу омріяну весну…
Коли вернусь з далекого Парижу
У нашу Казку з чарівного сну…
Десь поміж літом і зимою
Я чую твій щасливий сміх…
Ти десь між ним й далеким мною,
Мій оповитий сумом Гріх…
Ти ніжним голосом співаєш,
Струною у душі бриниш…
І серце навпіл розриваєш,
І біллю у грудях щемиш…
Десь поміж радістю й журбою,
В солодкім мареві утіх,
Блукаєш ти із грішним мною,
Мій оповитий смутком Гріх…
